Але ж, мабуть, ми правди не зурочили,

Що світ вже так замішаний на злі,

Що як платити злочином за злочин,

То як же й жити, люди, на землі?

        

                …

Сама від себе ще така далека,

немов оце приніс мене лелека

та й опустив у мальвах і жоржинах

на тих ранкових росяних стежинах.

І я ще, як малесеньке дівчатко,

щоранку починаюся спочатку…

             

                  …

- Що ти все:

       мушу, мушу, мушу, мушу?!

Земля, земля… А небо твоє де?

Як будеш так розношувати душу,

вона, гляди, із совісті спаде.

           

             …

А я дивлюсь: чужа мені людина.

Розійдемось, чи стрінемось коли?

- Хотіла жити, а життя не вийшло.

Хотіла вмерти, - люди не дали.

 

А він мені: - Моя ти голубичко!

Страданіє, як кажуть, возвиша.

От я дивлюсь, що в тебе ж таке личко,

Що в ньому наскрізь світиться душа.

 

А як подумать, дівчино моя ти,

то хто із нас на світі не розп’ятий?

Воно, як маєш серце не з льодини,

розп’яття - доля кожної людини.

 

Та є печальна втіха, далебі:

комусь на світі гірше, ніж тобі.

 

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

 

Маленьке - не смішне,

Адже мале і зерня,

Що силу велетням і геніям несе.

Мале тоді смішне,

Коли воно мізерне,

Коли себе поставить над усе.

Але скажіть, хіба такого мало,

Хіба такі випадки не були,

Коли мале, як прапор піднімали

І йшли за ним народи, як осли?

 

І чи тоді мізерне та смішне

Не оберталось раптом у страшне?